ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОТІКАННЯ МНЕМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ У МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

Рейтинг Користувача: / 12
НайгіршеНайкраще 
Курсові

Робота містить 48 сторінок, список використаних джерел нараховує 44 джерела, в додатках наведено завдання та вправи для розвитку пам'яті дітей 7—10 років; тестовий матеріал до діагностичних методик.

Розкрито проблему розвитку пам'яті дітей молодшого шкільного віку та охарактеризовано основні методики експериментального дослідження розвитку пам'яті та мнемічних процесів у дітей. Об'єкт: психологічні особливості пам’яті як пізнавального процесу. Предмет: розвиток мнеміних процесів у дітей молодшого шкільного віку. Мета: дослідити психологічні особливості розвитку мнемічних процесів у дітей молодшого шкільного віку. Використано дослідження таких вчених як Л.С. Виготський, Н.Ф. Добриніна, Д.Б. Ельконін, З.М. Істоміна, Г.С. Костюк, О.Н. Леонтьєв, А.Р. Лурія, В.Я. Ляудіс, А.П. Нечаев, О.А. Смирнов, М.С. Роговін, С.Л. Рубінштейн, Л.В. Черемошкіна та інші.

ЗМІСТ

ВСТУП
РОЗДІЛ 1
. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ПРОТІКАННЯ ПРОЦЕСІВ ПАМ’ЯТІ У ДІТЕЙ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ
1.1. Поняття про пам’ять та теорії її формування у психології
1.2. Теоретичні основи протікання мнемічних процесів
1.3. Вікові особливості розвитку процесів  пам’яті у молодших школярів
1.4. Прийоми та способи розвитку пам’яті молодших школярів
Висновки до першого розділу
РОЗДІЛ 2. МЕТОДИЧНІ АСПЕКТИ ЕМПІРИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОТІКАННЯ МНЕМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ У МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ
2.1. Аналіз та обґрунтування вибору методів дослідження
2.2. Методика «Піктограма» (за А.Р. Лурією)
2.3. Діагностика зорової пам'яті (за Л.В. Черемошкіною)
2.4. Діагностика опосередкованої пам’яті (за Л.В. Черемошкіною)
2.5. Методика вивчення типу пам'яті (за Г.А. Усковою)
Висновки до другого розділу
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОДАТКИ

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ПРОТІКАННЯ ПРОЦЕСІВ ПАМ’ЯТІ У ДІТЕЙ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

1.1. Поняття про пам’ять та теорії її формування у психології

Образи предметів і явищ, що виникають у процесі відчуття, сприймання, а також пов'язані з ними думки, емоції, дії не зникають безслідно, а фіксуються і зберігаються у мозку людини. При потребі враження, які сприймалися раніше можуть бути відтворені у вигляді образів, уявлень про предмети і явища.
За визначенням, поданим в психологічному словнику пам'ять — це психічний процес, який відображає досвід людини шляхом запам'ятовування, зберігання та наступного відтворення [36, с.104].
Вона є необхідною умовою психічного розвитку людини, адже нові утворення ґрунтуються на зафіксованих здобутках. Завдяки пам'яті відбувається становлення особистісної ідентичності усвідомлюється її єдність і цілісність, а людина набуває потрібні для діяльності знання, вміння та навички. Досвід охоплює не лиш індивідуальне, а й суспільне життя. Людина, позбавлена пам'яті, на думку І.М. Сєченова, постійно перебувала б у стані новонародженого [39, с.34].
Упродовж століть створено чимало теорій (психологічних, фізіологічних, хімічних та ін.) про сутність і закономірності пам'яті. Вони виникали в межах певних напрямів психології і тому розв'язували цю проблему з позицій відповідних методологічних принципів.
1. Психологічні теорії пам'яті (асоціаністська, гештальтпсихологічна, біхевіористична, діяльнісна).
Вихідним для асоціаністської теорії (В. Вундт, Г. Еббінгауз) пам’яті стало поняття асоціації, що означає зв'язок, з'єднання. Механізм асоціації полягає у встановленні зв'язку між враженнями, що одночасно виникають у свідомості, та його відтворення індивідом. Основними принципами утворення асоціацій між об'єктами є: збіг їх впливу у просторі і часі, схожість, контраст, а також їх повторення суб'єктом. В. Вундт вважав, що пам'ять людини складається з трьох видів асоціацій: вербальних (зв'язки між словами), зовнішніх (зв'язки між предметами), внутрішніх (логічні зв'язки значень). Окремі елементи інформації запам'ятовуються, зберігаються і відтворюються не ізольовано, а в певних логічних, структурно-функціональних та смислових зв'язках з іншими. Завдяки асоціаністській теорії були відкриті й описані механізми та закони пам'яті. Слабкою стороною асоціанізму став його механізм, пов'язаний з абстрагуванням від змістової, мотиваційної і цільової активності пам'яті [41, с.129].
Рішучої критики зазнала асоціаністська теорія пам'яті від гештальтпсихології (Б.В. Зейгарнік, К. Левін). Вихідним у даній теорії було поняття "гештальт" — образ як цілісно організована структура. У цій теорії особливо підкреслювалися значення структурування матеріалу, доведення його до цілісності, організації в систему при запам'ятовуванні й відтворенні, а також роль намірів і потреб людини в процесах пам'яті. Але гештальтисти не дослідили чітких взаємозв'язків між об'єктивною структурою матеріалу, активністю суб'єкта і продуктивністю пам'яті [39, с.35].
Біхевіористична (Е. Торндайк) теорія пам'яті виникла на ґрунті прагнення впровадити у психологію об'єктивні наукові методи. Дослідники-біхевіористи зробили великий внесок у розвиток експериментальної психології пам'яті. Використовуючи схему умовного рефлексу, розроблену І.П. Павловим ("стимул-реакція"), вони прагнули встановити закони пам'яті як самостійної функції, абстрагуючись від конкретних видів діяльності людини. У біхевіористичній теорії пам'яті підкреслюється роль вправ, необхідних для закріплення матеріалу. В процесі закріплення відбувається перенесення навичок — позитивний або негативний вплив результатів попереднього навчання на подальше. Досягнення цієї теорії пам'яті сприяли становленню програмованого навчання, інженерної психології [17, с.104].
Діяльнісна теорія пам'яті спирається на теорію актів, представники якої (Ж. Піаже, А. Валлон, Т. Рібо та ін.) розглядають пам'ять як історичну форму діяльності, вищий вияв якої — довільна пам'ять. Вони вважають мимовільну пам'ять біологічною функцією, у зв'язку з чим заперечують наявність пам'яті у тварин, а також у дітей до 3—4 років [41, с.130].
Принцип єдності психіки і діяльності, сформульований Л.С. Виготським [9], О.М. Леонтьєвим [37], С.Л. Рубінштейном [9], став основоположним у проведених на основі цієї теорії дослідженнях пам'яті. Л.С. Виготський [9] дослідив пам'ять у плані «культурно-історичної концепції». Специфіку вищих форм пам'яті він бачив у використанні знаків-засобів, предметних і вербальних, за допомогою яких людина регулює процеси запам'ятовування і відтворення. Тільки за таких умов пам'ять із натуральної (мимовільної) перетворюється на опосередковану (довільну), яка виявляється як особлива самостійна форма "мнемічної діяльності". Розвиваючи слідом за П. Жане ідею інтеріоризації, Л.С. Виготський [9] розрізняв зовнішні форми мнемічної діяльності як "соціальні" і внутрішні — як "інтрапсихологічні", котрі генетично розвиваються на основі зовнішніх [9, с.422].
Доведено, що людина поступово оволодіває своєю пам'яттю, вчиться керувати нею. Розвиток пам'яті відбувається через розвиток запам'ятовування за допомогою зовнішніх знаків — стимулів. Потім ці стимули інтеріоризуються й стають внутрішніми засобами, користуючись якими, індивід починає керувати своєю пам'яттю. Вона перетворюється на складноорганізовану активність, необхідну в процесі пізнання. Не підкріплена тренуванням, добра природна пам'ять істотно не впливає на успіхи індивіда [41, с.131].
Представники діяльнісної теорії пам'яті вивчали цей психічний процес у зв'язку з операційною, мотиваційною і цільовою структурами конкретних видів діяльності. П.І. Зінченко [15] розробив концепцію мимовільної пам'яті як активного процесу, який завжди включений у структуру пізнавальної чи практичної діяльності. В працях А.О. Смірнова [7] була розкрита роль

...

Останнє оновлення (Субота, 20 серпня 2011, 08:33)