ОСОБЛИВОСТІ НЕВЕРБАЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

Рейтинг Користувача: / 7
НайгіршеНайкраще 
Курсові

Робота містить 41 сторінку, список використаних джерел нараховує 42 джерела, в додатках наведено

В роботі розкрито теоретичні особливості невербальної комунікації як предмету дослідження соціальної психології, детально охарактеризовано основні засоби невербальної комунікації: оптико-кинетичні, пара- і екстралінгвістичні, організації простору і часу комунікативного процесу , візуальний контакт. Наведено основні соціальнопсихологічні методики дослідження особливостей невербальної комунікації людини. Об’єкт – комунікативна складова спілкування. Предмет – психологічні особливості невербальної комунікації. Мета дослідження: теоретично обґрунтувати психологічні особливості невербальної комунікації. Робота грунтується на дослідженнях  як зарубіжних (А. Кендон, М. Кей, А. Мерабіен, Е. Холл. А. Шефлен, С. Джонсон, П. Екман, А. Піз, А. Егідез, Дж. Фаст та ін.) так і вітчизняних дослідників (.А. Бодалов, В.Н. Мясищев, В.А. Лабунська, В.В. Бойко, А.Я. Бродецький, С.В. Кондратьєва, А.А. Леонтьєв, І.П. Шкуратова, Н.М. Смірнова, С.К. Рощин, Г.М. Андрєєва, Е.А. Петрова, А.А. Акішина, В.Н. Куніцина, Е.Н. Міхєєва, С.Н. Панфєров та ін.).

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ НЕВЕРБАЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

1.1. Комунікативна складова спілкування як соціально-психологічне явище

1.2. Сутність проблеми невербальної комунікації в психології

1.3. Характеристика основних засобів невербального спілкування

Висновки до першого розділу

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ НЕВЕРБАЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

2.1. Обґрунтування вибору методик дослідження

2.2. Методика визначення емоцій за зображенням міміки людини

2.3. Тест на відповідність жестів і поз із значеннями, що надає їм людина (М. Урбаніса)

2.4. Методика визначення рівня перцептивно-невербальної компетентності (Г. Розена)

2.5. Методика експертної оцінки невербальної комунікації (А. Кузнєцова)

Висновки до другого розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

 

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ НЕВЕРБАЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

 

 

1.1. Комунікативна складова спілкування як соціально-психологічне явище

 

Проблема спілкування в цілому є специфічною у вітчизняній соціальній психології. Термін "спілкування" не має точного аналога в традиційній (західній) соціальній психології і, як відзначає Г.М. Андрєєва, "зміст його може бути розглянутий лише в понятійному словнику особливої психологічної теорії, а саме теорії діяльності" [3, 76].

Отже, спілкування є необхідною умовою всякої спільної діяльності і є процесом встановлення і розвитку контакту між людьми, обміну інформацією, сприйняття учасниками спілкування один одного і їх взаємодії. Такий підхід до розуміння спілкування і його структури був вперше сформульований Б.Д.Паригіним на початку 1970-х рр. Він виділяє в структурі спілкування три складові: комунікативну, перцептивну і інтерактивну [30, 342].

Спілкування - соціальна взаємодія між людьми за допомогою знакових систем в цілях трансляції (передачі) суспільного досвіду, культурної спадщини і організації спільної діяльності [13].

В.Н. Панферов займаючись дослідженням встановлення функцій спілкування як одну з основних виділяє комунікативну функцію. Комунікація - смислова сторона спілкування. Дії, орієнтовані на їх смислове сприйняття іншими людьми, називаються комунікативними [37].

У комунікативних актах реалізуються інформативні, фактичні (контактні) і управлінські завдання спілкування. Обмінюючись інформацією, люди впливають один на одного [27].

Процес людської комунікації у ряді систем соціально-психологічного знання вивчається через теорію інформації. Інформаційні підходи були розвинені в основному в 30-і - 40-і роки і з тих пір широко використовуються до теперішнього часу. Об'єктом досліджень є передача повідомлень, головним чином фактичних, реальних між «учасниками» — співтовариствами, організаціями, індивідами, тваринами, технічними пристроями, які здатні посилати і приймати інформацію за допомогою якоїсь системи сигналів або символів [37].

Теоретичні основи підходу базуються на таких положеннях:

• зміст інформації може перетворюватися в різні символи (кодуватися/декодуватися в слова, жести, образи, предмети і т. д.);

• людина (її тіло, очі, обличчя, руки, поза) утворює своєрідний екран, на якому «виявляється» передавана інформація після її сприйняття і переробки (у формі думок, емоцій, установок) [10].

В рамках інформаційного підходу існують два основні напрями досліджень. Перший напрям займається теорією і практикою перетворення повідомлень в різні зображення, знаки, сигнали, символи, мови або коди і їх подальшим декодуванням. Найбільш відома модель була розроблена К.Шенноном и В. Уівером (1949) [9].

Первинна модель складалася з 5 елементів:

1. джерело інформації (її відправник, комунікатор),

2. передавач інформації (шифратор),

3. канал для передачі сигналів,

4. приймач інформації (дешифратор),

5. одержувач інформації (комунікант, адресат комунікації) [37].

В ролі відправника інформації може виступати будь-який індивід, що має намір що-небудь повідомити іншій особі або групі осіб, а також вплинути на них відповідним чином. Інформація кодується її відправником на основі якої-небудь системи знаків для передачі адресатові комунікації. Перетворення інформації в сигнали проводиться комунікатором за допомогою передавача, в ролі якого можуть виступати біологічні органи (наприклад, голосові зв'язки) та технічні пристрої (наприклад, електротабло). Сигнали комунікатора поступають до приймача, який, як і передавач, є біологічним органом або технічним пристроєм з функцією декодування отриманого повідомлення. Комунікаційний ланцюг замикає одержувач (адресат) інформації — особа або група осіб, які сприймають цю інформацію і інтерпретують [3].

Весь шлях проходження інформації від її відправника до одержувача називається каналом комунікації [13].

За спрямованістю сигналів у теорії комунікації Брудний виділяє:

а) аксіальний комунікативний процес (від лат. ахis - вісь), коли сигнали направлені одиничним приймачам інформації, тобто окремим людям;

б) ретиальний комунікативний процес (від лат. rete - мережа), коли сигнали направлені безлічі вірогідних адресатів [10, 39].

Дана теоретична модель володіла рядом позитивних властивостей - простотою і наочністю, універсальністю. Ці обставини привели до ігнорування, недооцінки дослідниками потенційної корисності або навіть можливості існування інших підходів у вивченні проблеми спілкування.

Проте такий підхід не можна розглядати як методологічно коректний, бо в ньому опускаються деякі найважливіші характеристики саме людської комунікації, яка не зводиться тільки до процесу передачі інформації. Проблемою комунікативної сторони спілкування також наймалися і вітчизняні дослідники: Г.М. Андрєєва, А.А. Бодальов, В.Н. Куніцина, В.А. Лабунська і ін., які експериментально підтвердили, що вікові, професійні і ролеві характеристики учасників спілкування істотно впливають на процеси передачі і сприйняття інформації.

Отже, специфіка людського спілкування заклечається в тому, що:

1. Комунікація – це інтерсуб’єктний процес (S=S). Ми маємо справу з відношенням двох індивідів, кожен з яких є активним суб'єктом (на відміну від технічного пристрою) [3].

2. Обмін інформацією обов'язково припускає вплив на

 

 

Останнє оновлення (Середа, 19 жовтня 2011, 19:19)